Фотоспалах, як замах на міліціонера – Євген Крапивін.

Про необхідність громадського контролю за дотриманням прав людини у правоохоронних органів наразі говорять дуже багато. Суспільство все активніше вимагає вільної реалізації цього визначеного законодавством права, керівництво МВС на словах погоджується з «опікуваним» народом і запевняє у прозорості діяльності правоохоронного відомства, а рядові міліціонери з райвідділів, куди власне і ходять пересічні громадяни, завзято і уперто….розвінчують ці вірні й розумні декларації свого керівництва.

Проте, як виявилося, спроба проконтролювати діяльність міліції чи, навіть, наміри просто ознайомитися з її діяльністю – справа не тільки невдячна, а й досить небезпечна. І харківські активісти кампанії «Міліція під контролем», що відвідали лінійний відділ на станції Харків-Пасажирський УМВС України на Південній залізниці, мали можливість переконатися у цьому на власному досвіді.

Події відбулися 15 жовтня у місті Харкові. У розповіді буде досить багато героїв, прізвища та посади окремих, нажаль, залишилися невідомими.

Починалося все так. Прибувши на центральний залізничний вокзал першим, я вирішив дочекатися своїх товаришів-колег по проведенню моніторингу у приміщенні вокзалу.

Я переконався, що всі зали очікування на вокзалі платні і, дещо здивувавшись такому вирішенню питання забезпечення комфорту громадян, я пройшовся по вокзалу у пошуках, де можна було б просто присісти й трохи відпочити. Не судилося – до мене звернулись два міліціонери із стандартним формулюванням «Покажіть свої документи». Зрозуміло, що ніякого передбаченого «Правилами поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України» (наказ МВС №155-2012) привітання, прикладання руки до головного убору та представлення не було. Зовсім. Разом з тим порадувало, що на форменому одізя одного висів бедж, на якому я прочитав напис «Інспектор роти патрульної служби Горінь Віталій Анатолійович».

Почали спілкуватися і вступили в дискусію, щодо права правоохоронців перевіряти документи у громадян на власний розсуд. Міліціонери відразу категорично заборонили мені скористуватися фотоапаратом, ховалися від об’єктиву і наполегливо пропонували не фіксувати нашу бесіду, а на питання: «Чому? Ви же не маєте намірів порушувати щодо мене закон», знизували плечима.

На моє прохання обґрунтувати законність вимоги пред’явити документи, патрульні цитували статтю Статуту патрульно-постової служби, яка вказує, що «міліціонер може перевіряти документи у громадян». Я з цим твердження одразу погодився, але просвітив правоохоронців, що таки може, але лише за певних умов. Остаточно аргументація патрульних зійшла нанівець, коли я пред’явив їм «Правила поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України», пункт 1.4. розділу 5 яких чітко вказує, що «необґрунтовані перевірки паспортів» є неприпустимими. Врешті-решт міліціонери просто провели мене до виходу з вокзалу і побажали щасливої дороги, а я їм – неважкої служби.

Проте, на виході я побачив, як вже інший патруль перевіряє документи у людини. Їх розмова виглядала досить затягнутою і я вирішив поцікавитися. Дочекавшись, коли міліціонери закінчили перевірки, аби не перешкоджати виконанню ними службових обов’язків, я таки запитав, на якій підставі міліціонери перевіряли документи у цього чоловіка. Відповідь заінтригували – через його нетипову для України зовнішність Чоловік, у якого міліціянти перевіряли документи, виявився узбеком і одночасно дуже добрим й ввічливим чоловіком, який чекав на свій потяг. Він вільно розмовляє російською мовою і пояснив, що міліціонери нічого від нього не вимагали, а просто довго допитувалися звідки він і хто такий, чому тут і що буде робити далі.

Коли я запитав у міліціонерів про причини перевірки документів саме у цього чоловіка, вони щиро здивувалися: «А чому би і ні? Можливо він перебуває у розшуку», але на моє прохання повідомити, чи є у них орієнтування на розшук людини саме такої зовнішності інспектор роти ПС Свідом Володимир Олексійович відповів відмовою.

А отже, перший висновок: два зафіксованих мною випадки необґрунтованої перевірки документів за декілька хвилин проведення моніторингу, а отже такі перевірки на харківському вокзалі – справа звична, а саме порушення системне.

Разом з тим, патрульні по відношенню до мене вели себе пристойно, нехай і не так люб’язно та підкреслено чемно, як це вимагається від них затвердженими наказом Правилами поведінки, але й без зайвої агресії та грубості.

Лінійний відділ

До мене приєдналася наша колега по моніторингу Руслана, яку я ввів в курс справ і ми вирішили пройти до лінійного відділу на ст. Харків-Пасажирський УМВС України на Південній залізниці (знаходиться прямо напроти центрального входу у вокзал) та написати до Книги скарг і пропозицій звернення до керівництва щодо необхідності роз’яснення особовому складу незаконності проведення необґрунтованих перевірок документів у громадян.

Звичайні наміри, без зайвого епатажу і бажання створити конфлікт, адже я завжди вважав, що Книга скарг та пропозицій, власне, і існує для того, що би до неї писати ці самі скарги і пропозиції.

Вірогідно, з позиції міліцейського світорозуміння це не так, адже саме з цього моменту у нас і виникли неприємності.

Потрапивши до вестибюлю лінійного відділу, а він там досить великий, ми довго не могли визначитись де саме перебуває Книга скарг і пропозицій. Черговий повідомив, що він взагалі не знає, що таке «вестибюль» і довго допитував нас, чого це ми прийшли. 

Ми терпляче пояснювали йому, що хочемо зробити запис у Книзі скарг і пропозицій і сказали, що будемо вдячні, якщо він нам її надасть. Нарешті черговий зрозумів мету нашого прибуття, щирої їй здивувався і відповів, що надання цієї книги не у його компетенції і наказав чекати на якогось свого начальника. Новоприбулий керівник теж довго зрозумів нашого інтересу до Книги скарг і пропозицій, а потім висунув нову, вразивши нас умову її отримання – записатися у журналі відвідувачів, оскільки ми прийшли на режимний об`єкт, а сама книга є документом для службового користування.

Після нашої спроби спростувати таке твердження за допомогою нормативно-правових актів, жоден з яких аж ніяк на відносить вестибюль міліцейського підрозділу до «режимної зони» , а навпаки, чітко вказує, що доступ у вестибюль є безперешкодним, а Книга скарг і пропозицій повинна перебувати у вільному доступі, почалося найцікавіше.

Спочатку ми спілкувались вже з трьома чоловіками, адже до нас встиг підійшов ще один у цивільному, потім я обернувся і, скажу чесно, трохи злякався. У вестибюль набігло мабуть половина персоналу відділення – було чоловік п`ять в цивільному і ще три людини в формі. Вірогідно це були працівники цього підрозділу, які щиро «вболівали» за своїх, підтримуючи їх обуреними коментарями наших дій. Наша популярність зростала і, як ми зрозуміли, до нас підходили все більші й впливовіші начальники, а їх попередники відсторонювались, вірогідно через некомпетентність у питаннях спілкування з громадськістю.

Ми були наполегливі у відстоюванні своєї позиції і, після довгих суперечок, через певний час Книга скарг і пропозицій опинилася у наших руках. Правда, прочитати попередні звернення громадян (може ми не одні зіштовхнулися з такою проблемою) нам не дозволили, а зробити запис і книзі можна були лише під пильними поглядами правоохоронців і, як вони виразилися, виключно «на особистому прийомі». Мабуть саме через таку ретельну охорону Книги скарг і пропозицій і такі церберівські умови написання скарги, з початку року у книзі зафіксовано лише 6 звернень і всі ці звернення – подяки від розчулених роботою міліціонерів громадян. За 10 місяців – 6 звернень, є над чим замислитися, враховуючи специфіку діяльності відділення та кількість людей, які потрапляють у різного роду конфліктні і неприємні ситуації на вокзалі.

У ході дискусій «про вестибюль і режимний об`єкт», я вирішив сфотографувати сходи вестибюлю, де міліціонери забороняли писати мені скаргу (так, після того, що відбулося ми вирішили писати не звернення, а саме скаргу), наполягаючи пройти на «особистий прийом».

Спрямувавши камеру на сходи, я зненацька почув декілька окриків «Заборонено», а один з працівників міліції відважно й стрімко рвонувся мені назустріч, маючи намір негайно припинити, нехай і ціною власного життя, вчинення такого тяжкого злочину – фотографування вестибюлю. Але було пізно – кнопка на фотоапараті була вже натиснута, блиснув фотоспалах. Можу сказати, що цей відчайдуха-міліціонер (його прізвище залишилося для мене невідомим, але у розмовах між собою працівники вказували, що він працює у підрозділі по боротьбі з організованою злочинністю) таки виконав свою героїчну місію – в результаті у кадр попав тільки він.

І тут почався справжній театр абсурду – світловий спалах мого фотоапарату правоохоронці розцінили, як… напад на співробітника міліції. Я не шуткую. Вони стверджували, що я наніс співробітнику тілесні ушкодження та «пошкодив зір людині з УБОЗу» (до речі, яке це управління БОЗ може бути у лінійному відділі?), заявляли, що я «догрався і порушив 185-у» (маючи на увазі статтю адміністративного кодексу про непокору законній вимозі працівника міліції), потім, зрозумівши безглуздість такого звинувачення, повідомили що мої дії є дрібним хуліганством. А ще з якоюсь мрійливою інтонацією почали вголос розмірковувати, що у «убозівця» є при собі зброя, а спалах міг призвести до рефлекторної реакції правоохоронця на злочинця і він в мене би вистрілив.

Я здригнувся і уявив, як ризикують професійні фотографи, знімаючи міліціонерів для документів, адже там теж є фотоспалах. Або в чому можна звинуватити журналістів на прес-конференціях, коли вони, не задумуючись, наносять тілесні ушкодження міліцейським високопосадовцям, блискаючи у їх бік своїми спалахами своїх фотоапаратів. Це вже терористичний акт, не менше…

Тим часом, міліціонери, розвиваючи тему, викликали до лінійного відділу бригаду швидкої допомоги і радісно потирали руки «Дочекаємя висновків медиків і одразу затримаємо». «Швидка» прибула дуже швидко, медпрацівники оглянули потерпілого, про щось розмовляли з тілесно-ушкодженим міліціонером і іншими правоохоронцями спільно робили якісь висновки (які саме не знаю, оскільки мене до цього лікарсько-міліцейського консиліуму не допустили – розумію, лікарська таємниця).

Висловлю власне бачення ситуації: вважаю, що співробітники міліції, скориставшись моментом, вирішили як слід провчити мене і умовили свого товариша поскаржитися лікарям на погіршення стану свого здоров’я внаслідок моїх дій. У народі це називають «ментовською подставою», я сформулює м’якіше – міліцейська провокація. Я почав вказувати, що у вестибюлі підрозділу міліції повинна бути встановлена система відеоспостереження, яка підтвердить надуманість висунутих мені звинувачень і те, що «убозівець» сам діяв, ну скажемо – не досить ретельно дотримуючись вимог відомчих нормативно-правових документів, які регламентують порядок спілкування з громадянами, в тому числі і у конфліктних ситуаціях. Але до мене особливо не прислухалися, хоча я намагався цитувати «Правила поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України».

Працівник міліції зобов’язаний

- провокаційні дії, пов’язані з підбурюванням, спонуканням у прямій чи непрямій формі до вчинення правопорушень;

Погодьтеся - чудові слова… Але до мене не особливо прислуховувались і я навіть боюся уявити, чим би для мене все закінчилося (адміністративним протоколом, затриманням, арештом, падінням з висоти власного росту), але я отримав можливість пересвідчитися, що у міліції ще не все так запущено-негативно.

На моє щастя у висмоктаний з пальця скандал трохи запізно, але таки втрутилися керівники – я так розумію заступник начальника та начальник лінійного відділу – адекватні, розсудливі і ввічливі люди, які не дали остаточно зруйнувати імідж вітчизняної міліції та підтвердили тезу «Чим більші зірки на погонах, тим менше дурість в голові» (може з метою уникнення зайвих конфліктів з населенням патрульним одразу присвоювати спеціальне звання не нижче майора міліції?). Спілкуванню одразу перейшло у спокійне русло, керівники погодилися, що будь-який громадянин має право зробити запис у Книзі скарг і пропозицій, причому без відчування сопіння постового за своєю спиною. Вони навіть погодилися, що громадянам не заборонено фотографувати міліціонерів при виконанні, але чомусь із застереженням – знімати вестибюль підрозділу не можна. На питання, який нормативний документ забороняє це робити не відповіли і я їх розумію, адже такого документу не існує. Нам дозволили написати скаргу у Книгу скарг та пропозицій, що ми і зробили, згадавши міліціонерам все – і некомпетентність, і неналежне поводження, і порушення наших прав, і незнання своїх обов’язків. Скаргу керівники відділу прочитали, зітхнули «Ви нам проблем добавили» (нам стало трохи соромно, хоча за собою ми вини не відчували), але пообіцяли розглянути наше звернення неупереджено і у встановлений законом термін. Разом з тим з відділу нас не відпускали, хоча і не казали, що ми затримані, періодично зв’язувалися із «швидкою допомогою» – вірогідно обмірковували можливі варіанти прийняття рішення.

Масла у полум’я справедливості підлив солідний чоловік у цивільному (судячи по підкреслено уставному ставленню до нього інших співробітників, теж хтось з авторитетних керівників високого рангу), який повідомив, що ніхто нас не тримає, ми можемо бути вільними і те, що міліціонери поводилися себе стосовно нас не належним чином.

Після цього наша доля вирішилася остаточно і приємно для нас – керівництво розігнало підлеглих по своїх робочих місцях, наказавши їм не спопеляти нас очима, а йти і займатися службовими справами. Керівники не посоромилися вибачитися за негідну поведінку своїх підлеглих і запевнили, що проведуть принциповий «розбір польотів» Нас, навіть, запросили приходити ще – поспілкуватися та, як підтвердження своєї відкритості, обіцяли показати історичну будівлю, у який розташований лінійний відділ.

Не буду приховувати – таке відношення було нам приємне і залишило надію на можливість змін у міліції. Ми дякуємо керівництву лінійного відділу, яке поставилося до нас з повагою і набралося мужності визнати помилки у діях своїх підлеглих та бажаємо їм досягнути успіхів у перевихованні підпорядкованого персоналу.

Одночасно звертаємо увагу на цей інцидент своїх колег по моніторингу дій міліції – поки що міліція продовжує залишатися «агресивним середовищем» і хто знає, чим могла б ця закінчитися ця історія при інших розкладах.

Ми звертаємося до керівництва МВС – ситуація у підрозділах транспортної міліції дещо гірше, ніж у звичайних райвідділах, працівники яких вже отимали певний досвід візитів представників громадськості та спілкування з ними.

Міліція на вокзалах варта уваги з боку суспільства і ми продовжимо моніторинг її роботи.

Євген Крапивін