Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ) представляє черговий збірник «Права людини в діяльності української міліції – 2012 рік», який присвячений вивченню та аналізу одній з найбільш загрозливих для українського суспільства проблем – незахищеності громадян від порушення їх прав і свобод в органах внутрішніх справ. Такі збірники, які, власне, є звітами про результати роботи Асоціації з моніторингу діяльності української міліції, публікуються нами щорічно з 2008 року і завжди викликають інтерес у широкої аудиторії читачів – від правозахисників і журналістів до працівників правоохоронних органів.
Кожен з розділів збірника – це компетентний погляд з позиції права на ту чи іншу проблему у взаєминах між правоохоронцями й громадянами, погляд, який ґрунтується на аналізі положень нормативно-правових актів, цифр офіційної статистики, повідомлень у засобах масової інформації та власного досвіду членів Асоціації та її волонтерів, отриманого під час проведення моніторингових кампаній «Міліція під контролем».
У підготовці збірника прийняли учать провідні експерти нашої організації, які осмислювали та аналізували різні напрямки діяльності органів внутрішніх справ з урахуванням, перед усім, двох критеріїв – об’єктивності та домінування прав й свобод людини над будь-якими іншими інтересами правоохоронних структур і влади. На жаль, подібний підхід часто розцінюється окремими керівниками МВС, як спроба дискредитувати роботу української міліції та погіршити імідж її співробітників. Це не так. Вважаючи діяльність органів правопорядку надзвичайно важливою для суспільства й держави та з повагою ставлячись до правоохоронців, які чесно і сумлінно виконують свої службові обов’язки, ми залишаємо за собою право вести відверту розмову саме про проблеми у діяльності міністерства внутрішніх справ, оскільки міліцейське відомство на таку розмову не відважується. Наразі міліцейські підрозділи по зв’язках із громадськістю, незважаючи на свою назву, такий зв’язок практично втратили і, оминаючи гострі теми, зосередились виключно на поширенні відомостей про успіхи та досягнення правоохоронців. Це хибний шлях, оскільки ґрунтовна й компетентна критика з боку громадськості завжди була і є потужним інструментом забезпечення дотримання прав людини у діяльності міліції, і саме спокійне та виважене ставлення до такої критики керманичами МВС може свідчити про щирість їх намірів реформувати правоохоронну систему в інтересах суспільства.
2012 рік, на жаль, не дав підстав заявити про істотне покращення стану із дотриманням прав людини в міліції – спостерігався весь спектр вже традиційних для органів внутрішніх справ порушень.
Незаконне насильство та жорстокість правоохоронців – виклик владі й суспільству
Правоохоронні органи, навіть у розвиненій та правовій державі, через необхідність виконання законодавчо визначених для них специфічних завдань, нерідко здійснюють стосовно громадян функції примусу й покарання, а отже, завжди балансують на межі порушення прав і свобод людини. Проте для нашої країни проблема полягає в іншому: чому саме в Україні люди в міліцейській формі так часто переходять ту межу, за якою закінчується надане законом право застосовувати силу, і починається звичайне свавілля? Чому українській владі вже тривалий час не вдається мінімізувати кількість порушень в органах внутрішніх справ? Чому наші захисники закону до цих пір не привчені з повагою ставитися до прав і свобод кожної людини і, в першу чергу, до права кожного не бути підданому незаконному насильству?
Залишаючи осторонь політичну складову даної проблеми (а вона, безумовно, існує), можна стверджувати: таке явище, як «незаконне міліцейське насильство» існувало й існує в України незалежно від калейдоскопу змін міністрів внутрішніх справ з їх одвічними заявами про «оголошення війни перевертням у погонах». На жаль, доводиться констатувати: застосування до громадян незаконного насильства в органах внутрішніх справ стало в Україні справою буденною. Випадки катувань або побиття людей правоохоронцями вже не є чимось надзвичайним, пересічні громадяни сприймають такі факти з обуренням, водночас вони, за окремими винятками, не викликають значного резонансу та активних форм громадського протесту.
Показово, що навіть художні фільми на міліцейську тематику вже не сприймаються глядачами як достовірні, за відсутності в них реалістичних сцен «вибивання» зізнання із затриманих або жорстокого поводження з ними. Поступово й непомітно українське суспільство звикло до проявів міліцейської жорстокості і, визнаючи її загальнонаціональною проблемою, певною мірою змірилося з нею та сприймає як неприємну даність, як одну з невідворотних складових нашого буття і взаємовідносин із владою. І саме таке сприйняття є чи не головним доказом надзвичайної поширеності протиправного насильства у правоохоронному відомстві.
За даними останнього соціального дослідження, яке проводилося Харківським інститутом соціальних досліджень (ХІСІ) у 2011 році (http://www.khisr.kharkov.ua/index.php?id=1319741619), масштаби застосування протиправного насильства в органах внутрішніх справ України є надзвичайно великими. – оціночна кількість потерпілих склала 980 тисяч осіб.
60% громадян вважають, що від застосування «міліцейського насильства» не застрахований ніхто і загроза стати жертвою такого насильства існує для кожного, незважаючи на його соціальний статус, належність до маргінальних груп, існування проблем кримінального характеру в минулому тощо.
У свою чергу проведені конфіденційні бесіди з міліціонерами свідчать: незаконне насильство стало частиною міліцейської субкультури і правоохоронці розцінюють таке насильство, як невід’ємну складову своєї професійної діяльності. За даними дослідження ХІСІ 65% опитаних міліціонерів допускали можливість застосування тортур як ефективного засобу розкриття злочину, а 40% визнавали катування припустимим видом покарання за скоєний злочин.
Відсутність будь-яких ефективних зусиль з боку МВС, в тому числі й щодо підвищення ефективності розслідування жорстокого поводження з боку персоналу правоохоронних органів, запровадження змін до відомчих нормативно-правових актів, здійснення цілеспрямованої профілактики насильства, дозволяє стверджувати, що у 2012 році ситуація на краще не змінилася. Тільки через Інтернет-видання у 2012 році була оприлюднена інформація про понад 60 фактів застосування правоохоронцями насильства до громадян.
Нагадаємо лише окремі з цих випадків, які вразили суспільство своєю жорстокістю.
«На Львівщині судитимуть міліціонерів, які 4 години знущалися над хлопцем» (Інтернет-видання «ZIK»)
«Зізнання у крадіжці – ось чого хотіли міліціонери від Степана – мешканця містечка Турки, що на Львівщині. Місцеві міліціонери забрали чоловіка із дому – нібито для впізнання.
За дверима райвідділу, каже 22-річний Степан, почався кошмар. Двоє молодиків у формі гамселили його кийками чотири години. Коли непритомнів, відтирали снігом і знову били.
Побитий міліціонерами розповідає: «Я казав, що нічого не знаю, і ні в чому не буду зізнаватись. Вони тоді пішли за кийком і почали мене бити, але я не зізнавався. По спині били кийком, по голові – руками».
За словами прокурора Турківського району, потерпілого треба було терміново везти до лікаря на обстеження, у нього було видно на голові забійні рани, обличчя спухло, вся спина у синцях.
Доходило до абсурду – розповідає потерпілий – у райвідділі йому погрожували зґвалтуванням, навіть натягали презерватив на кийок. Степан стверджує: на нього хотіли «повісити» крадіжку ще дворічної давнини…» http://zik.ua/ua/news/2012/02/27/336056
«Міліціонери зґвалтували Михайла Бєлікова» (Інтернет-видання «Газета по-українськи»)
«17 червня в Донецьку правоохоронці побили і зґвалтували міліцейським кийком 39-річного Михайла Бєлікова.
Близько 17.00 він повертався з роботи, з будівництва. Чекав автобус на станції Трудівська, пив пиво з бляшанки. До нього підійшов патруль підрозділу “Тигр” Кримського територіального командування внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ. Їх відрядили до Донецька стежити за порядком на час Євро-2012.
«Я сказав їм, що можу викинути в урну пиво та вибачитися», — згадує потерпілий, який опинився в реанімації. — Вони говорять: покажи, що в тебе в кишенях. Я поліз по телефон, а ззаду мене вдарили по голові. Впав, вони почали бити ногами, палицею, руками. Головою об асфальт товкли. Потім підняли, наділи наручники». За розпивання пива, за законом, Михайлові щонайбільше загрожував штраф 50 грн.
Патрульні передали Бєлікова дільничному, той доставив його до опорного пункту №5, де були п’ятеро міліціонерів. Вони зґвалтували затриманого міліцейським кийком. Ним побили, зламали ребро.
Михайло пройшов до свого будинку 2 км, удома знепритомнів. Увечері його забрала “швидка” з розривом товстої кишки, травмами внутрішніх органів, струсом мозку.
«Обличчя у Михайла було все опухле, на боці, шиї сліди від ударів, на зап’ястях рубці від наручників», — розповідає старший брат Юрій Бєліков. — Але ми й не здогадувалися про те, що сталося. Михайло мовчки повернувся до стіни. З лікарні про побитого чоловіка повідомили в міліцію. До нього в палату прийшли двоє з райвідділі. У дверях стояв третій, який із брата знущався, тому Михайло сказав: “Претензій не маю”. Вночі він ледь не помер, а ввечері наступного дня сказав: “Це зробили міліціонери”. Зі мною і з мамою вели переговори в райвідділі, щоби приховати цю історію. Розмовляв чоловік, який назвався заступником начальника міліції міста по кадрах. Він сказав, що брата побив дільничний. У кабінеті начальника нам запропонували 20 тисяч на лікування і обіцяли ще 20. Михайло повинен був сказати, що впав із велосипеда. Ми думали, що йдеться про побиття, тому погодилися. А 21 червня почули правду – “Йому порвали товсту кишку биткою або міліцейським кийком, інакше такі травми отримати не можна”, — пояснив лікар. Після цього я ніч не спав, а коли наступного ранку з райвідділу подзвонили, відповів: “Таке не прощають”.
«Михайло впізнав офіцера, що був старший наряду, який побив його на зупинці», — розказує двоюрідний брат потерпілого Альберт Леонов. — Відомо ім’я підполковника міліції, що був співучасником. Він вивів брата з опорного пункту і сказав наступного дня принести 1,5 тисячі гривень. Це за те, що залишили живим».
Держава повинна виплатити Михайлові щонайменше 500 тис. грн морального відшкодування, вважає його адвокат.
«Ці люди мають відповідати за катування, наругу, тяжкі тілесні ушкодження. Що стосується компенсації — йдеться про приниження й душевну травму на все життя», — пояснює адвокат.
У Бєлікова дружина і двоє дітей. Старша дочка заміжня. Сина та дружину забезпечував Михайло.
«Із нього знущалися задля забави», — додає Альберт Леонов. — І вчили курсантів — у хлопців, які допомагали дільничному, були погони з буквою “К”».
Потерпілому зробили дві операції. Через півроку має бути третя, пов’язана з пластикою кишківника. Михайлові Бєлікову загрожує інвалідність. Брати щодня витрачають на ліки 500-700 грн».http://gazeta.ua/articles/scandals-newspaper/_milicioneri-z-valtuvali-mihajla-belikova/444262
«Кримчанину міліціонери гачком вирвали ніс» (Інтернет-видання «Газета.ua.»)
«1 листопада до Сімферопольської прокуратури звернулися Ігор та Надія Мартиненки, які написали заяву про завдання тяжких тілесних ушкоджень їхньому синові – Артемові Гераймовичу. Чоловік п’ять місяців лікується вдома після побоїв. Залізним гаком чоловікові порвали носа. Сам Артем пояснює, що його катували міліціонери.
У грудні чоловіка, який пив пиво біля магазину, затримали на вулиці двоє дільничних інспекторів – Телятников та Микола Сизов. За розпивання спиртних напоїв у громадському місці затриманого відвезли в міліцію.
За словами потерпілого, у Залізничному райвідділі міліції, під керівництвом старшого дільничного Ельдара Ібрагімова, його побили та відібрали паспорт.
“Підкинули пакет з травою, змушували щось підписувати, – стверджує Надія Мартиненко. – Після чого син пропав. Ми з батьком всюди його шукали, їздили в міліцію. Там нас запевняли, що все нормально, сина бачили, інколи він приходить до міліції, буцімто співпрацює”.
6 червня Артем прийшов додому. Батьки його не впізнали. У чоловіка був вирваний ніс, він був увесь побитий, у шрамах, ходити взагалі не міг. ”Ми його як побачили, ледве не зомліли, – розказує мати потерпілого. – Обличчя роздерте на клапті, ноги – велика гематома. Питаємо – що з обличчям? А він плаче, каже – гачком у міліції вирвали носа”.
Батьки стверджують, що зараз міліціонери, коли зрозуміли, що Артем вижив, всіляко намагаються приховати сліди катувань. Надія та Ігор Мартиненки правоохоронцям не вірять. Пояснюють, що син втратив пам’ять, але частково нині пригадує що з ним сталося.
“Син пригадує, що катували його не в Залізничному відділку, а вже в іншому, – пояснила мати постраждалого. – За описом ми визначили, що це, очевидно, у Київському райвідділі все відбувалося. Зараз пригадує, що міліціонер змушував його щось підписувати, тицяв до рук зброю, котру Артем не хотів брати. Як відмовився – всунули йому залізного гачка в носа”.
Зараз Артем живе в батьків. Його лікують, планують у подальшому зробити пластику обличчя».http://gazeta.ua/articles/np/465426/1
«Міліціонерів-садистів, які два дні відбивали чоловікові селезінку, заарештували» (веб-сайт телеканалу «1 плюс 1»)
«Суд міста Вільнянська Запорізької області вирішив узяти на час слідства під варту трьох міліціонерів.
Як розповідають мати і дружина 28-річного Михайла, минулої суботи, до них, вибивши двері, увірвалися до будинку три міліціонери. “Вони били Мішу при трирічній доньці, а саму дитину відкинули до стіни, щоб не заважала. А потім схопили Мішу і босого відвели у машину”, – розповідають жінки.
За словами родичів, знущалися над чоловіком два дні, поки Михайло не зізнався у крадіжках, які не здійснював. Через пару годин йому стало погано, з карети “швидкої допомоги” чоловіка відразу відправили в операційну, де видалили розірвану селезінку.
За словами потерпілого, оперативники намагалися “повісити” на нього близько десяти крадіжок, які сталися в селах Вольнянського району. Зараз чоловікові стало легше, він може сам ставати з ліжка і пересуватися по своїй палаті».http://tsn.ua/ukrayina/milicioneriv-sadistiv-yaki-dva-dni-vidbivali-cholovikovi-selezinku-zaareshtuv
«У Донецьку співробітника міліції приговорили до 4 років позбавлення волі» (веб-сайт Асоціації УМДПЛ)
«У ході досудового слідства встановлено, що співробітник міліції, знаходячись у приміщенні Пролетарського райвідділу, намагався залучити одного затриманого в якості понятого. Чоловік відмовився брати участь у слідчих діях. Така відповідь не задовольнила майора міліції. І тоді він примусово надів на затриманого наручники, відвів його до кабінету, де почав завдавати чоловікові удари гумовою палицею по різних частинах тіла. Від отриманого удару по голові, потерпілий знепритомнів”, – повідомив прокурор Пролетарського району міста Донецьк.
У результаті протиправних дій міліціонера потерпілому були заподіяні тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку та інше».http://www.umdpl.info./index.php?id=1358833246
«Катування в міліції» (веб-сайт Правозахисного центру «Свобода»)
«9 січня 2012 року житомирські міліціонери привезли підозрюваного до райвідділу, примусили його роздягнутися, вдягли наручники, наказали лягти на диван. Катів було двоє — один навалився на нещасного та міцно тримав його, інший бив гумовим кийком по ногах. Коли в’язень втрачав свідомість, його відливали водою, а коли приходив до тями, то знову по-звірячому били. Чоловік не витримав тортур, кати примусили його підписати якийсь папір — то було, як виявилося згодом, зізнання у вбивстві.
Наслідки тортур чоловік зафіксував у травмпункті міської лікарні, де його наступного дня прооперували та наклали гіпс на пошкоджену ногу. Кат-міліціонер, довідавшись про це і намагаючись приховати сліди злочину, пограбував своїй жертві — забрав рентгенівський знімок, на якому чітко видно результати катувань». ttp://svoboda.zhitomir.ua/zhur_ras/katuvannya-v-milici%D1%97.html
«Одеських правоохоронців, які катували затриманого через іграшку, звільнили з органів»(Інтернет-видання «Думская.net»)
«Одесит ішов повз дельфінарій «Немо» і вкрав з лотка з сувенірами м’яку іграшку вартістю 250 гривень. Його схопили та побили охоронці дельфінарію, після чого передали на розправу співробітникам міліції. У Ланжеронівському відділі міліції чоловіка почати катувати, вимагаючи зізнатися в цій та інших крадіжках. «Правоохоронці» били його та підпалювали вуха запальничкою. У відчаї чоловік намагався накласти на себе руки, але залишився живим».http://dumskaya.net/news/pytavshih-zadergannogo-odesskih-milicionerov-uvo-021448/
«Жителі України бояться власної міліції» – подібна теза завжди дратувала і не сприймалася керівниками МВС, які болісно та вкрай негативно ставляться до критики з боку суспільства, категорично заперечуючи реальні масштаби поширеності міліцейської жорстокості та загрозливу тенденцію на їх подальше зростання.
Речник міністерства внутрішніх справ Володимир Поліщук заявив, що інформація правозахисників щодо поширеності практики побиття та катування людей у міліції є перебільшенням: «Правозахисні організації роздмухують проблему щодо катувань до космічних масштабів. Є відповідна статистика в прокуратурі. Якщо і трапляються факти, то порушуються кримінальні справи. Дані, що їх наводять правозахисні організації про жертви катувань або застосування фізичного насильства – вони не витримують критики. Звичайно, є приховані випадки психологічного чи фізичного насильства, і МВС неодноразово заявляло про неприпустимість таких порушень».
За словами Поліщука, якщо і є такі випадки, то щодо порушників застосовуються серйозні процесуальні рішення. У МВС твердять, що минулого року було порушено 30 кримінальних справ за перевищення повноважень працівниками міліції і зафіксовано п’ять фактів, які можна кваліфікувати як катування. http://www.pravda.com.ua/news/2012/06/29/6967714/
Безглуздість висунення правозахисній спільноті подібних звинувачень в упередженості очевидна – дані стосовно орієнтовної кількості потерпілих від насильства у міліції були отримані соціологами під час соціологічного опитування, а правозахисники лише аналізували його результати та сприяли їх оприлюдненню. Власне, отримана соціологами цифра – 980 тисяч потерпілих громадян не є статистикою міліцейського насильства, більшою мірою – це реакція суспільства на нього, судження пересічних українців про правоохоронну систему, прояв їхнього ставлення до проблеми міліцейської жорстокості, і саме в цьому полягає значущість будь-якого соціального дослідження. Спроби спростувати отримані соціологами результати за допомогою цифр міліцейських звітів є, м’яко кажучи, недоречними і непрофесійними. Міністерство внутрішніх справ, не погоджуючись із ганебними для себе наслідками з’ясування громадської думки, повинно розуміти, що відомча міліцейська статистика ніколи не буде сприйматися суспільством у якості «останнього і невідпорного аргументу», який вказує на благополуччя в діяльності правоохоронних органів. Заперечувати поширеність міліцейської жорстокості, посилаючись на відсутність відповідних заяв від громадян або вказуючи на незначну кількість порушених стосовно правоохоронців кримінальних справ, це те ж саме, що оспорювати випадки катування громадян у міліції, аргументуючи відсутністю в міліцейських підрозділах спеціальних кімнат для тортур.
Для фахівців у сфері правозахисту, втім як і для всього населення України, очевидно, що наведена Володимиром Поліщуком цифра – 5 фактів катування у міліції, в реаліях сьогодення не може бути достовірною, оскільки вона не відображає реальну ситуацію, а лише вказує на головну проблему –латентність застосування насильства в органах внутрішніх справ.
Як правило, потерпілі від правоохоронної жорстокості громадяни не звертаються в офіційному порядку зі скаргами на незаконні дії міліціонерів. Така ситуація зумовлена багатьма факторами, серед яких доцільно виділити наступні:
- потерпілий із тих чи інших причин не хоче ініціювати конфлікт з правоохоронцями, яких держава наділила значними владними повноваженнями, в тому числі можливістю обмежувати права й свободи людини, застосовувати фізичну силу та спецзасоби, проводити затримання й доставляння до підрозділу міліції, притягувати до адміністративної відповідальності, здійснювати інші заходи примусу й покарання. У свідомості пересічного громадянина кожний міліціонер втілює у собі всю каральну міць правоохоронної системи, скаржитись на яку безглуздо й небезпечно. Потерпілі бояться помсти з боку співробітників міліції, яку вважають неминучою в разі написання скарги, при цьому зазначений чинник поширений як у середовищі «підоблікового елементу» (раніше судимі, особи без певного місця проживання, схильні до вживання алкоголю або наркотиків, іноземці), так і поміж звичайних громадян;
- потерпілий не вірить у можливість досягнення позитивного для себе результату розгляду скарги на дії правоохоронців – поновлення порушених прав та покарання винних. Через явну корумпованість та політизованість правоохоронних і судових органів, їх авторитет у суспільстві перебуває на вкрай низькому рівні, і громадяни не вірять у справедливий та неупереджений розгляд їхніх скарг;
- потерпілий вважає, що після процесуального закріплення у письмовому вигляді факту визнання своєї вини (підписання протоколу допиту, протоколу про адміністративне правопорушення тощо), написання скарги на дії правоохоронців, в тому числі й на побиття, є марною справою;
- потерпілий вважає, що представники силової структури наділені повноваженнями застосовувати силу і не розцінює дії правоохоронців саме як протиправне насильство. Через правову необізнаність громадян щодо визначеної законодавством межі повноважень співробітників міліції та їх прав застосовувати фізичну силу й спецзасоби, зазначений чинник досить поширений. Дуже часто «розслаблюючі» удари при затриманні за скоєння дрібного правопорушення, довготривале утримання у непристосованому спецтранспорті, багатогодинне перебування в наручниках під час допиту громадяни розцінюють не як незаконне насильство, а як жорстку, але законну форму виконання співробітниками своїх обов’язків;
- потерпілий не бажає писати скарги на застосування до нього насильства через необхідність проходження певних бюрократичних процедур, пов’язаних із ними тяганину та необхідність значних витрат часу. Як правило, особливі труднощі в потерпілого виникають при спробі зафіксувати факт завдавання тілесних ушкоджень у судово-експертних медичних установах, які часто відмовляють у проведенні відповідного обстеження у порядку особистого звернення потерпілого і вимагають від нього обов’язкового надання офіційного направлення органів прокуратури;
- потерпілий розуміє трудність із доведенням вини правоохоронців. Протизаконне насильство, як правило, застосовується до громадян в умовах неочевидності – у службових кабінетах та приміщеннях райвідділів, до яких обмежений доступ сторонніх цивільних осіб. Свідками жорстокості з боку міліціонерів є тільки їхні колеги, які, через почуття професійної корпоративності, свідчити на користь потерпілого не бажають. Розуміючи, що за таких умов довести вину правоохоронців практично неможливо, громадяни не звертаються із скаргами на їх незаконні дії. У разі, коли особа перебуває у міліцейських місцях несвободи (ізолятори тимчасового тримання, кімнати для затриманих і доставлених), вона має право звернутися із письмовою скаргою на жорстоке поводження з нею до багатьох посадових осіб – від керівника райвідділу міліції до Уповноваженого ВРУ з прав людини. Проте такі випадки поодинокі, оскільки потерпілий усвідомлює, що написання скарги, вірогідно, призведе до ворожого ставлення з боку персоналу цієї спецустанови, а отже, до погіршення умов та режиму його утримування;
- потерпілий не може ідентифікувати особу правоохоронця, який учинив стосовно нього акт насильства. Передусім зазначений факт унеможливлює звернення зі скаргою для осіб, які постраждали від надмірного застосування міліцією сили під час розв’язання конфліктних ситуацій у місцях масового перебування людей (мітинги і демонстрації, футбольні матчі, концерти тощо). Спеціальні підрозділи міліції України при припиненні порушень громадського порядку не дотримуються принципу вибірковості й однаково агресивно застосовують фізичну силу та спеціальні засоби як до порушників, так і до громадян, які перебувають поруч. При цьому в бійців міліцейських спецпідрозділів на форменому одязі відсутні ідентифікатори їхньої особи (нашивки, шеврони, жетони тощо), обличчя приховані під масками або захисними шоломами, що унеможливлює проведення їхнього впізнання. Враховуючи загострення політичної ситуації в Україні та пов’язане з цим різке зростання чисельності масових акцій протесту в країні, необґрунтоване застосування насильства до протестуючих набуло значних масштабів, але відповідні скарги від потерпілих з цього приводу майже відсутні. У свою чергу, МВС дуже часто взагалі не вважає необґрунтоване застосування міліціонерами силового варіанту припинення акції протесту незаконним насильством.
«Ліквідація наметового містечка у Черкасах: як це було» (веб-сайт Асоціації УМДПЛ)
«6 липня розігнали учасників мирної акції протесту проти «мовного закону» та ліквідували споруджене ними наметове містечко з кількох маленьких наметів, установлених у кутку Соборної площі.
Провінційні Черкаси ніколи не були центром опору владі, а тому молоді активісти опозиційних політичних сил у кількості 10-15 чоловік нагадували не «потужну хвилю народного гніву», а скоріше клуб за інтересами – співання українських пісень, жваві дискусії щодо мовного закону та загальної політичної ситуації в країні, до яких міг долучитися будь-який перехожий.
Жодних агресивних дій стосовно оточуючих, ніяких балончиків з газом, металевих прутів, прихованих масками облич, намірів увірватися до адміністративних споруд. Не було навіть барабанів або гучномовців, якими зазвичай активісти намагаються привернути увагу до своєї вуличної акції. Всім було зрозуміло – люди на площі для влади не представляли жодної небезпеки, як і не створювали незручностей місцевим жителям.
Незважаючи на це, у когось із міліцейських керівників чи перших осіб адміністрації не витримали нерви. Акція незгоди міліцією не припинялася, а ліквідовувалася, і це було видно одразу. Кількарядова лава міліціонерів, не вагаючись, просто знесла наметове містечко та людей, які перебували поряд, а потім, розділивши учасників акції навпіл, висмикнула з їх нечисленних рядів активістів. Останніх, незважаючи на обурення перехожих, кидали обличчям на асфальт, брали в наручники та поспіхом вантажили в автомобілі (один із затриманих вказав, що його «пакували» в багажник), після чого миттєво відвозили до Соснівського райвідділу міліції в місті Черкаси.
Дії міліціонерів були відверто неадекватними щодо ситуації на площі. Проти незначної кількості учасників мирної, навіть показово мирної акції, правоохоронці застосували жорсткий, силовий варіант роботи з натовпом. Так зазвичай діють проти агресивних та радикально налаштованих футбольних ультрас.
Унаслідок «спецоперації» черкаських правоохоронців, один захисник української мови отримав серйозну травму – перелом руки.
Проте безпосередньо на місці події домогтися від міліцейських керівників, які командували цією спецоперацією, пояснень щодо причин жорстокого ставлення до протестувальників, було неможливо – міліціонери лише затуляли рукою об’єктив, вимагали припинити знімання і навіть погрожували журналістам».http://www.umdpl.info./index.php?id=1341813839
Таким чином можна стверджувати, що через зазначені вище факти переважна більшість випадків міліцейської жорстокості та незаконних насильницьких дій стосовно громадян не фіксується статистикою Міністерства внутрішніх справ. Проте, ці випадки, безумовно, знаходять своє відображення в результатах соціальних досліджень, оскільки довіра громадян до соціологів значно вища, ніж до представників правоохоронних структур.
Другою причиною існування в Україні проблеми незаконного насильства в органах внутрішніх справ є те, що відповідні служби МВС України, на які покладено завдання із забезпечення законності в міліції (служба внутрішньої безпеки та інспекція з особового складу), у питаннях протидії правоохоронній жорстокості працюють вкрай пасивно й неефективно і не можуть забезпечити головного – невідворотності покарання співробітників, які вчинили насильство щодо цивільної особи.
Серед багатьох чинників, що обумовлюють подібну «пробуксовку» відомчого механізму стосовно запобігання жорстокому поводженню в МВС, можна виділити такі:
- відомчі органи МВС із забезпечення законності в міліцейському середовищі недостатньо орієнтовані на здійснення цілеспрямованої й планомірної роботи для припинення незаконного насильства в міліції. Так, головним завданням підрозділів внутрішньої безпеки є не захист громадян від порушень їхніх прав, а передусім захист системи МВС як такої від іржі корупції – виявлення фактів зловживань міліцейських посадовців в економічній сфері, недопущення зрощування правоохоронців із кримінальним світом, унеможливлення чинення тиску на органи дізнання та слідства тощо. Іншим основним пріоритетом внутрішньої безпеки є забезпечення фізичного захисту співробітників міліції та членів їхніх родин від злочинних посягань. Для виконання саме цих завдань служба створювалась, і саме такі пріоритети в її роботі закріплені відповідними нормативними актами. Для служби внутрішньої безпеки забезпечення дотримання прав громадян, у тому числі здійснення заходів щодо викоренення міліцейської жорстокості, є не пріоритетом службової діяльності, а, скоріше, супутнім «громадським навантаженням». У свою чергу інспекція з особового складу, за своєю суттю, є підрозділом кадрового апарату з розгляду письмових скарг на дії персоналу міліції, які не мають ознак кримінального правопорушення. Утім, незважаючи на те, що інспекцію з особового складу за ніяких умов не можна використовувати як орган розслідування, саме їй доручаються, в тому числі й прокуратурою, попередній розгляд повідомлень про специфічні злочини – вчинення правоохоронцями незаконного насильства стосовно громадян. Таким чином, в Україні у 2012 році мала місце парадоксальна ситуація: якщо громадянин заявляв, що його побила інша цивільна особа, компетентні органи діяли відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України – порушували кримінальну справу, у рамках якої проводили необхідні слідчі дії. Але якщо потерпілий, звертаючись до прокуратури, стверджував, що він був побитий співробітниками міліції, то замість невідкладного порушення кримінальної справи, його заява не тільки направлялася для проведення службової перевірки в те саме відомство, від представників якого він постраждав, а й розглядалася органом, який не має повноважень діяти в рамках кримінально-процесуального кодексу;
- фактор «професійної солідарності», адже співробітники підрозділів інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки також є працівниками міліції. Персонал цих контролюючих служб не підготовлюється до виконання своїх специфічних завдань в окремих профільних навчальних закладах, а набирається з числа працівників тих самих райвідділів і служб, за якими у подальшому здійснює контроль. І річ навіть не в тім, що співробітник інспекції з особового складу та міліціонер, який вчинив акт незаконного насильства стосовно затриманого, можуть бути знайомі особисто й підтримувати дружні стосунки – сама їх належність до одного відомства є тим головним чинником, який викликає різний рівень довіри та несиметричне ставлення міліцейських органів контролю до колег-правоохоронців і до громадян. При розв’язанні будь-яких форм конфлікту інтересів між представником МВС та суспільства, співробітник інспекції з особового складу або внутрішньої безпеки дуже часто приймає саме сторону МВС тільки через те, що сам є працівником цього міністерства. Зазначене психологічно спонукає його до спроби, можливо, певною мірою і підсвідомої, мінімізувати ступінь вини правоохоронця, оскільки йому більш зрозуміла та сприйнятлива саме мотивація й аргументи міліціонера. Під вплив корпоративної солідарності попадають не тільки співробітники інспекції з особового складу або служби внутрішньої безпеки – це загальна проблема ставлення персоналу органів внутрішніх справ до отриманої від громадян інформації про незаконні дії представників міліцейського середовища, проблема, притаманна будь-якій структурі, яка вже тривалий час замкнута виключно на реалізації своїх власних відомчих інтересів. Спостерігалися випадки, коли працівники чергових частин відмовляли громадянам у реєстрації їхніх скарг на побиття міліціонером або у видачі направлення до медичних установ для проведення експертизи щодо тяжкості отриманих тілесних ушкоджень. Слідчі не звертають уваги на твердження обвинувачених про те, що зізнання у скоєнні злочину з них «вибивалося» через катування, при відбиранні письмових пояснень у потерпілих формулювання «міліціонер мене вдарив» підміняється нейтральним «відштовхнув», поширена практика написання «заднім числом» рапортів про законність застосування наручників або відбирання пояснень, які оправдовують співробітника міліції, від неіснуючих свідків події тощо;
- некомпетентність співробітників інспекції з особового складу та внутрішньої безпеки у нормах міжнародного права. Представники вказаних органів міліцейського контролю керуються, як правило, відомчими нормативними актами, а факти ігнорування правоохоронцями вимог Конституції України з її нормами прямої дії та положень міжнародних правових документів, які гарантують громадянам захист від міліцейського насильства, не розцінюються як підстави для притягнення винних до відповідальності. Службова підготовка персоналу інспекції з особового складу та служби внутрішньої безпеки здійснюється із врахуванням визначених для служб стратегічних завдань, серед яких забезпечення прав громадян не займає пріоритетне місце, внаслідок чого співробітники, на яких покладається здійснення окремих функцій з контролю за дотриманням прав людини у міліції, просто не мають необхідних для цього знань та практичних навичок застосування відповідних норм міжнародних актів, незважаючи на їх ратифікацію Україною. Така проблема не є виключно проблемою інспекції з особового складу чи служби внутрішньої безпеки – система професійної підготовки працівників міліції завжди оминала або не акцентувала увагу особового складу на нормах, які захищають права і свободи людини, навіть у тих випадках, коли ці норми виписані у відомчих актах МВС.
Сприятливим підґрунтям для існування незаконного насильства в органах внутрішніх справ сталахибна позиція МВС щодо шляхів протидії цьому негативному явищу, внаслідок чого керівники низових підрозділів міліції особисто не зацікавлені у виявленні й припиненні фактів жорстокого ставлення до громадян з боку підпорядкованого персоналу.
Дисциплінарний статуту органів внутрішніх справ встановлює персональну відповідальність керівника за стан дисципліни у ввіреному йому підрозділі та дотримання законності його персоналом. Дотримання прав людини співробітником міліції є складовою поняття службової дисципліни і, таким чином, кожен начальник безпосередньо відповідає за дотримання прав громадян підпорядкованим особовим складом. Керівники підрозділів міліції наділені повноваженнями проводити службові розслідування за фактами порушення підлеглими прав громадян, мають право відсторонювати співробітників-порушників від виконання службових обов’язків, притягувати їх до дисциплінарної відповідальності, в окремих випадках аж до звільнення з органів внутрішніх справ. Здавалося би, – маючи визначені Статутом завдання і вагомі важелі для їх виконання, – начальники райвідділів мають усі можливості для зупинення валу насильства у підпорядкованих підрозділах. Проте для міліцейського керівника будь-якого рівня управлінська функція щодо забезпечення законності на практиці вступає у пряме протиріччя з іншою управлінською функцією – необхідністю досягнення високих показників у роботі щодо протидії злочинності і, передусім, забезпечення належного відсотка розкриття злочинів. На жаль, в Україні процедура такого розкриття дуже часто безпосередньо пов’язана із застосуванням насильства. Начальник міліцейського підрозділу практично щодня постає перед вибором: або забезпечення неухильного дотримання прав громадян підлеглими, або отримання ними показників у розкритті злочинів. І, як правило, вибір робиться на користь останнього, оскільки саме досягнуті райвідділом показники в боротьбі із злочинністю є критерієм оцінки професіоналізму його керівника, що безпосередньо пов’язано з кар’єрним зростанням, а отже, і з рівнем особистого добробуту останнього.
«Співробітники міліції дев’ять годин катували невинного» (Інформаційно-аналітичний портал job-sbu.org)
«У Дружківському міськвідділі міліції (Донецька область) шість міліціонерів побили 32-річного Родіона Тимченка, батька двох дітей, вимагаючи, щоби він зізнався у злочині, якого не скоював. Про це повідомляють місцеві ЗМІ.
27 березня Родіона Тимченка викликав слідчий, який вів справу по шахрайському заволодінню грошима молодої людини одним із жителів Дружківки.
Як розповів Родіон, його завели в одну з кімнат кримінального розшуку, де знаходилися 4 людини і, насамперед, забрали мобільний телефон. Один з оперативних працівників, обернувшись спиною, почав звіряти номери у телефоні зі своїми записами. Він назвав декілька прізвищ людей, з якими пан Тимченко працював. Від співробітників міліції він дізнався, що оперативники підозрюють його у викраденні радіаторів опалювання і телевізора.
Коли Родіон проінформував, що йому нічого не відомо про крадіжку, його з розмаху ударили кулаком у груди, другий удар був по печінці. Коли чоловік упав і почав просити: «Не бийте в печінку — вона хвора!», – один із співробітників міліції наступив йому на руку і почав бити в область правого підребер’я. «Я тобі не тільки печінку порву!» — кричав він. Інший почав стрибати на його голову, намагаючись ударити п’ятою, після чого Радіон почав непритомніти.
Зі слів Тимченка, його били 6 чоловік — усіх він може показати в обличчя. Один із них почав монотонно бити кулаком по голові, інші били палицями. «Я долічив до двадцяти разів, а потім в голові попливло і я збився з рахунку», — розповідає Радіон.
Під час допиту до кімнати зайшов офіцер у формі і при зброї (ймовірно, заступник начальника кримінального розшуку), який сказав: «Ну, що, рідний, зізнавайся — ми тебе живим звідси не випустимо».
Тимченко зрозумів, що він може не вийти звідти живим, а тому погодився підписати все, що від нього вимагали». ttp://job-sbu.org/na-donbasse-sotrudniki-militsii-devyat-chasov-pyitali-nevinovnogo.html
«У Львові міліціонери били затриманих, щоб отримати зізнання» (Інтернет-видання «Львівські новини»)
«Прокурор Львова Андрій Стасів повідомив, що цього року у Львові було зафіксовано факт побиття міліціонерами затриманих для отримання зізнання у злочинах, яких останні не скоювали. Про це він сказав 27 грудня на сесії Львівської міської ради, інформуючи про роботу прокуратури міста у 2012 році. Зараз відповідну кримінальну справу направлено до суду.
Зі слів прокурора, йдеться про заступника Шевченківського районного відділу міліції та трьох працівників райвідділу. «Керівник дав підлеглим завдання будь-якими методами отримати зізнання від двох затриманих львів’ян у злочинах, які ті не вчиняли», – сказав Андрій Стасів».ttp://news.lvivport.com/zhyttja/34844-u-lvov-mlconeri-bili-zatrimanih-shob-otrimati-zznannya–stasv
Протягом 2012 року вищі посадові особи Міністерства внутрішніх справ неодноразово озвучували для суспільства тезу про кардинальну зміну пріоритетів в оцінюванні діяльності міліції, ефективність роботи якої буде визначатися передусім через думку громадськості. Проте, у повсякденному житті ці наміри залишилися не реалізованими – змін у свідомості керівників територіальних підрозділів міліції не відбулося, і досягнення показників у протидії злочинності, як і раніше, превалює над необхідністю дотримуватися прав людини. Саме така позиція керівників формує в міліцейському колективі впевненість у безкарності за застосування насильства, ту саму атмосферу вседозволеності, яка призводить до здійснення співробітниками міліції все нових і нових порушень.
Слід зазначити, що при повній відсутності в керівників нижчої ланки особистої мотивації до виявлення фактів застосування насильства до громадян у підпорядкованому підрозділі, керівництво МВС, у певній мірі, навіть стимулює їх до приховування таких фактів. У правоохоронних органах принципове ставлення до підлеглого з боку керівника може негативно вплинути на кар’єру останнього, оскільки, з одного боку, керівник повинен виявляти факти порушення прав громадян у своєму підрозділі, з іншого – саме до нього будуть вжиті «найсуворіші заходи впливу» в разі вчинення його підлеглим такого порушення. На цьому наголошує Наказ МВС України від 26.03.2010 року №90 «Про стан дисципліни й законності в діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ та заходи щодо його покращення» та багато інших міліцейських нормативних актів, які встановлюють персональну відповідальність начальників усіх рівнів за дії підлеглих. Зрозуміло, що в такій ситуації керівники райвідділів та галузевих служб не просто невмотивовані у виявлені фактів застосування незаконного насильства в підконтрольному підрозділі, а, навпаки, зацікавлені в їх приховуванні від оприлюднення та відображення у формах статистичної звітності.
Наступною причиною існування кардинальних розбіжностей в оцінюванні масштабів міліцейського насильства соціологами і Міністерством внутрішніх справ є недосконалість офіційної статистики МВС з обліку порушень прав громадян, яка взагалі не передбачає фіксування окремих специфічних видів незаконного насильства та жорстокого поводження у міліції.
Передусім це стосується обліку випадків жорстокого ставлення до громадян під час їх перебування в міліцейських місцях несвободи – ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) та кімнатах для затриманих і доставлених (КЗД). Керівництво Міністерства внутрішніх справ визнає існування проблем із належним облаштуванням місць несвободи, обґрунтовуючи неможливість невідкладного поліпшення умов утримання громадян в ізоляторах і кімнатах для затриманих недостатнім фінансуванням міліції. В свою чергу, відомча міліцейська звітність форми 1-ДПЛ «Про стан дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ» взагалі не передбачає обліку фактів утримування громадян в міліцейських місцях несвободи в неналежних умовах – у переповнених камерах, у приміщеннях без окремих ліжок, санвузлів та умивальників, без вентиляції та надання гарячої їжі. Враховуючи значну кількість кімнат для затриманих і доставлених, які не пристосовані для перебування громадян, та зважаючи на те, скільки затриманих у середньому проходить через такі кімнати за рік, можна стверджувати – обсяги не зафіксованих обліками МВС порушень прав людини тільки при утримуванні в КЗД величезні.
У МВС подібні порушення не розглядаються як міліцейська жорстокість, і залишаються поза увагою офіційної відомчої статистики. Таке ставлення до проблеми є вочевидь помилковим, оскільки порушення порядку та умов утримування людини у місцях несвободи визнаються міжнародним правом саме як жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання.
Слід зазначити, що міліцейська звітність форми 1-ДПЛ «Про стан дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ» також не передбачає обліку даних і про деякі інші поширені види незаконного насильства й жорстокості, які часто вчиняються правоохоронцями, – порушення передбаченого законодавством порядку застосування спецзасобів (наручники, гумові палки), залякування та чинення психологічного тиску, ненадання затриманому їжі, води або відмова у можливості скористатися туалетом, примушування затриманого до перебування в незручній позі чи виконання фізичних вправ тощо. Міліціонери, в тому числі й посадовці вищого рівня, помилково вважають насильством виключно факти жорстокого побиття чи застосування тортур із тілесними ушкодженнями.
Таким чином є очевидним – переважна більшість випадків невиправданого насильства та жорстокого поводження з громадянами у правоохоронних органах з тих чи інших причин не фіксується, а в окремих випадках і не може бути зафіксована у формах відповідних міліцейських звітів, цифри яких є лише «верхівкою айсберга». Посилання перших осіб МВС на подібну офіційну статистику при оцінюванні рівня поширеності в Україні випадків застосування правоохоронцями незаконного насильства, є, як мінімум, не виваженим і не професійним.
Проте ще більш некоректними стосовно суспільства є спроби посадових осіб правоохоронних структур оцінювати обсяги незаконного насильства у міліції з посиланням на офіційну статистику щодо кількості кримінальних справ, порушених стосовно правоохоронців.
У 2012 році 97% від загальної кількості всіх звернень громадян про жорстоке ставлення до них у міліції, визнані органами прокуратури такими, що не знайшли свого підтвердження, а іншими словами – неправдивими і не вартими порушення кримінальної справи. Вже традиційно посадові особи МВС та прокуратури заявляють, що більшість скарг на незаконне насильство у правоохоронних органах є нічим іншим, як спробою злочинців уникнути справедливого покарання за вчинене порушення закону. Подібна відверто жахлива та ганебна для країни статистика вказує на безумовну неспроможність та небажання держави захистити своїх громадян від міліцейського свавілля.
«На 36 скарг про катування в міліції припадає одна порушена кримінальна справа» (веб-сайт УкрІнформ)
«На кожні 36 звернень громадян про катування в міліції припадає одна порушена кримінальна справа проти правоохоронців, які в ході досудового слідства застосували насильство для отримання доказів».Такі дані навів у виступі на “круглому столі” на тему «Незворотність покарань у контексті нового КПК» представник Генпрокуратури Павло Павлюк.
“Загалом до органів прокуратури з початку року надійшло 3607 звернень (про катування в міліції. – Авт.). З них у приблизно у 100 випадках порушено кримінальні справи, у 3,5 тис. відмовлено”, – сказав П.Павлюк.
Він також поінформував, що органи прокуратури цього року направили до суду 36 кримінальних справ, пов’язаних із застосуванням насильства до громадян співробітниками органів внутрішніх справ, стосовно 75 осіб. З них 23 колишніх співробітники МВС перебувають під вартою». ttp://www.ukrinform.ua/ukr/news/na_36_skarg_pro_katuvannya_v_militsiii_pripadae__odna_porushena_kriminalna_sprava_1762232
Головною причиною вочевидь існуючого безсилля правоохоронної та судової системи України забезпечити невідворотність покарання для працівників органів внутрішніх справ за жорстоке ставлення до громадян є ігнорування принципу презумпції винуватості держави. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод ще у 1997 році, проте й досі положення цього значимого акта в нашій країні виконуються лише формально. Міжнародним правом встановлено, що держава, у тому числі й такий державний орган, як міліція, несе повну відповідальність за життя й здоров’я будь-якої особи, яка була затримана, взята під варту, заарештована чи просто доставлена до органу внутрішніх справ. Міліція повинна бути гарантом того, що під час взаємин із громадянами, права останніх на життя, неприпустимість застосування катувань та особисту недоторканість не будуть порушуватися, а якщо це станеться, такий прикрий інцидент буде неупереджено та своєчасно розслідуваний.
При цьому, під час такого розслідування, саме міліція, як державний орган, повинна надати переконливі докази правомірності дій і невинуватості своїх співробітників. Проте в Україні, на відміну від європейських країн, тягар доведення вини правоохоронця в побитті чи катуванні зазвичай покладається на потерпілого – останній мусить доводити правдивість свого твердження «міліціонер мене бив», а не правоохоронець спростувати це звинувачення невідпорними доказами. Зрозуміло, що в такому разі в сторін заздалегідь нерівні можливості, адже доведення цивільною особою вини представника органу влади справа невдячна, оскільки влада використовує проти окремої особи всі наявні ресурси.
Працівник міліції повинен бути притягнутий до кримінальної відповідальності за застосування незаконного насильства, якщо не зможе навести докази своєї непричетності до такого насильства, – саме в цьому й полягає презумпція винуватості держави. Наразі, в правоохоронних і судових органах вказаний принцип не працює – усі суперечливі факти та протиріччя в показах свідків трактуються виключно на користь співробітників міліції, а непрямі докази вини останніх взагалі не беруться до уваги.
Зрозуміло, що інститути громадянського суспільства та чиновники МВС завжди по-різному оцінюють масштаби правоохоронної жорстокості в силу кардинально різного розуміння небезпеки проблеми – для суспільства вона полягає в постійному остраху за життя та здоров’я своїх близьких, для чиновників – у турботі про сумнозвісну «честь мундира». Незважаючи на всі обіцянки керівників міліцейського відомства виправити ситуацію, варто залишатися реалістами – самостійно зупинити зростаючу хвилю незаконного насильства в міліції вони вже не зможуть. Для цього передусім має змінитися ставлення до витоків проблеми з боку перших осіб держави, які наразі уособлюють у собі реальну владу. Проте, протягом 2012 року, можновладці не наважилися оголосити війну міліцейському свавіллю та запровадити ефективні механізми протидії жорстокості у правоохоронних органах. У свою чергу, таке ставлення сприяло загостренню соціальної напруги в суспільстві та фактично спонукало найбільш активну частину населення, передусім молодь, вдаватися до все більш активних форм протесту, а в окремих випадках відповідати на міліцейську жорстокість не менш радикальними вчинками.
У багатьох містах України відбулися акції на підтримку Дмитра та Сергія Павличенків, яких, за твердженням останніх, правоохоронці, із застосуванням незаконного насильства, змусили признатися у вбивстві судді Зубкова. Активісти, найперше футбольні вболівальники, проводили марші й мітинги, перекривали автомобільний рух, вивішували банери, протестуючи проти таких дій міліції.
«У Харкові міліція затримала 22 учасників акції на підтримку Павличенків» (Інтернет-видання «NEWSru.ua»)
«У Харкові міліція затримала 22 учасників ходи на підтримку Дмитра та Сергія Павличенків, засуджених за вбивство судді Шевченківського райсуду Києва Сергія Зубкова. Про це йдеться в офіційному повідомленні відділу зв’язків із громадськістю МВС Харківській області.
У міліції повідомили, що учасники ходи, яка тривала з 18.30 до 21.00, пройшли від станції метро “Спортивна” по вулиці Плехановській до вулиці Раднаркомівська, де знаходиться обласне управління міліції. У ході брали участь близько 400 осіб, з боку міліції було майже 200 правоохоронців.
Близько 20.00 учасники ходи розпочали пікетування ГУМВС у Харківській області. За версією міліції, коли колона підійшла до Головного управління МВС в Харківській області, учасники заходу розташувались у сквері Перемоги на протилежному боці від будівлі.
За словами правоохоронців, учасники акції почали кидати в працівників міліції шматки снігу, петарди, димові шашки, сміття, палили фальшфаєри. ”При цьому вони використовували також піротехнічні засоби, ображали працівників міліції огидними викриками, провокували на бійку”, – йдеться в повідомленні міліції.
“З метою припинення порушень громадського порядку працівниками міліції було затримано 22 найактивніших правопорушників”, – повідомили правоохоронці».http://www.newsru.ua/ukraine/14dec2012/pavlichenko.html#1
«Акція на підтримку родини Павличенків» (Український ультра-портал)
«Українська вболівальницька спільнота продемонструвала досі небачений рівень організації та солідарності. Фанати всіх клубів долучилися до акції на підтримку засуджених Дмитра та Сергія Павличенків, батька й сина, яких безпідставно звинувачено у вбивстві судді Зубкова. Тисячі вболівальників по всій країні вдягли на стадіон замість традиційних клубних кольорів чорні футболки, багато хто з них початок гри зустрів спиною до поля із закладеними за голову руками та відмовився від традиційних яскравих банерів. Незважаючи на спротив з боку правоохоронців та офіційних осіб клубів, на всіх матчах було вивішено текстівки з вимогою звільнити родину Павличенків. Боротьба за їхнє звільнення триває, і ця боротьба вже стала справою всієї України». http://ultras.org.ua/01319.html
«У Сумах євангельські християни-баптисти в знак протесту проти катувань пікетували райвідділ УМВС» (веб-сайт Релігійно-інформаційної служби України)
«Вранці 20 квітня група осіб розгорнула перед будівлею Зарічного ВМ Управління МВС України у Сумській області плакат з написом «Тут катують». Організатори акції – представники церкви євангельських християн-баптистів та правозахисна організація “Ліга захисту” – повідомили журналістам, що вони прийшли висловити своє обурення діями міліції.
Серед пікетувальників було подружжя – Олена і Роман Розмаїті, які заявили, що 11 квітня на них напали троє чоловіків, відібрали мобільні телефони, і не представившись, доставили до Зарічного відділку міліції.
Як заявляють потерпілі, з 13 до 22 години з них вимагали зізнання у крадіжці золота, звинувачували у вживанні наркотичних засобів та алкоголю. Все це супроводжувалося, зі слів Олени і Романа, брутальною лайкою, погрозами фізичної розправи та ударами ребром руки по голові, вухах, колінах, кистях рук, шиї…» http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/scandals/47837/
«Всеукраїнська акція проти катувань» (Інтернет-видання «Майдан»)
«26 червня в Україні пройшла всеукраїнська акція проти катувань, мета якої: у вигляді (перформанса) театралізованого дійства привернути увагу громадськості до збільшення фактів незаконного насильства в міліції, в місцях позбавлення волі, а також відсутності ефективного розслідування фактів катувань у міліції з боку прокуратури. Ініціаторами заходу виступили: Міжнародна Амністія в Україні, Українська Гельсінська Спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Фундація регіональних ініціатив, Центр інформації про права людини». http://maidanua.org/2012/06/vseukrajinska-aktsiya-proty-katuvan-26-chervnya-2012-fotoreportazh/
«Правозахисники вийшли на захист чоловіка, з якого в міліції вибивали визнання струмом»(Інтернет-видання «Сьогодні.ua»)
«У Маріуполі правоохоронців звинувачують у тому, що серед білого дня вони вкрали людину і жорстоко катували її в посадці. Як стверджує жертва, — маріупольчанин Олександр Попов, стражі порядку вимагали від нього зізнатися у вбивстві трирічної давності.
«Вранці я відвів дитину в школу і попрямував до батьків, — згадує Попов. — На розі мене підрізала іномарка, потім збили з ніг, накинули светр на голову, наділи наручники й посадили в автомобіль, де забрали телефон. Усе відбулося буквально за лічені секунди. На моє питання в машині «Хто ви такі?» — мені тільки відповіли, що міліція, при цьому навіть ніхто не представився».
За словами жертви, його вивезли в посадку, де облили водою і почали пропускати через нього струм. «Мені тільки говорили — признавайся, а в чому — незрозуміло. Вже ввечері перевезли у відділ, де я дізнався, що три роки тому в селищі Сартана відбулося вбивство, і я повинен признатися в його скоєнні».
У злочині Олександр Попов так і не зізнався, після чого його відпустили з «рекомендацією» не розповідати про події. «У мене почалися проблеми з руками — не працювали пальці, тепер доводиться ходити по лікарях», — сумує маріупольчанин.
Історія з Поповим стала поштовхом до протестів у місті. Вчора під стінами міськради правозахисники оголосили безстрокову акцію проти беззаконня в правоохоронних органах і у владі».http://www.segodnya.ua/regions/donetsk/Pravozashchitniki-vyshli-na-zashchitu-muzhchiny-iz-kotorogo-v-milicii-vybivali-priznanie-tokom.html
Про системність застосування до громадян протиправного насильства у правоохоронних органах наочно свідчить практика Європейського суду з прав людини проти України за статтею 3 ЄКПЛ. Винесені судові рішення є ще одним індикатором неспроможності української влади захистити від свавілля міліції громадян, які, втративши надію відновити свої права за допомогою національних механізмів, звертаються до міжнародних інституцій захисту прав людини і часто подібні звернення задовольняються. Подібний стан справ не тільки погіршує імідж України в очах європейської спільноти, а й покладає на державу додатковий фінансовий тягар, пов’язаний із необхідністю сплачувати значні кошти згідно з рішеннями Європейського суду.
«У Харкові за рішенням Європейського суду працівника міліції покарають за злочин, скоєний у 1999 р.» (Інтернет-видання «МАІР»)
«Прокуратурою Дзержинського району Харкова у 1999 році було порушено кримінальну справу за фактом спричинення тілесних ушкоджень гр. Савіну В.Ю. Під час досудового слідства було зібрано докази про причетність до скоєння вказаного злочину працівника міліції К.
У січні 2009 року останньому було пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України (перевищення влади або службових повноважень).
2 березня 2010 року під час розгляду справи в суді вину працівника міліції у скоєнні вищевказаного злочину було доведено, але постановою суду його було звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
На вказану постанову працівником міліції було подано апеляційну скаргу, яка судом була розглянута та рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Даний факт працівником міліції був прихований, і лише після винесення рішення Європейським судом у справі Савіна В.Ю. цей факт став відомий.
На теперішній час призначено службове розслідування, за результатами якого працівника міліції буде звільнено з ОВС за дискредитацію звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Про це повідомив ВЗГ ГУМВС України в Харківській області». http://mair.in.ua/news/show/id/17412
«Український суд визнав міліціонерів убивцями лише після прочуханки зі Страсбурга» (веб-сайт телеканалу «1 плюс 1»)
«Сім років в’язниці дав Бобринецький районний суд двом міліціонерам, яких звинувачують у смерті затриманого. Цього вердикту рідні вбитого чекали 10 років, адже українське правосуддя довго не бачило в діях правоохоронців жодного порушення.
Смерть людини у райвідділку міліції судді 10 років не вважали злочином. Кожен із судів відповів потерпілим відмовою.
“Якби не було рішення Європейського суду, в якому констатовано порушення конвенції в цій справі, ні про жоден вирок не могло просто бути мови. Тому я давно дивлюся на нашу правову систему, як на вимушену необхідність, котру просто потрібно переступити та йти далі”, – пояснив юрист Ігор Пагасій.
Суд Бобринецького району Кіровоградщини таки засудив двох міліціонерів до 7 років в’язниці, попри цей вирок, затримані досі на волі. Вони чекають на засідання апеляційного суду.
Натомість рідні вбитого вироком задоволені. Адже їм нарешті вдалося довести, що в злочину немає строку давності і винних таки можна притягнути до відповідальності. Нехай навіть і лише після рішення Європейського суду». http://www.umdpl.info./index.php?id=1359700615
«Дороге беззаконня» (веб-сайт Харківської правозахисної групи)
«Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) 15 січня 2013 року зобов’язав владу України виплатити близько 500 тис. євро за п’ятьма пред’явленими до України позовами, повідомляють в ЄСПЛ.
Позивачами по одному із справ виступали 17 ув’язнених в’язниці міста Ізяслава, які звинувачували українські власті в тортурах і різних порушеннях прав людини в період їх тримання під вартою. За даним позовом ЄСПЛ зобов’язав українську сторону виплатити кожному з ув’язнених у якості компенсації по 25 тис. євро, а також 10 тис. євро одному з них у якості компенсації судових витрат.
Ще в одній із розглянутих судом справі українець Костянтин Сизарєв звернувся зі скаргою про неналежні умови свого утримання в ізоляторі тимчасового утримання міста Євпаторії, а також щодо відсутності справедливого розслідування інциденту за участю його співкамерника, коли він був побитий охоронцями виправної установи і згодом був позбавлений належного медичного догляду». http://khpg.org/index.php?id=1358430586
«За муки заплатить держава» (газета «Експрес», №69)
«Перемогу в Європейському суді з прав людини здобув 65-річний харків’янин, доцент авіаційного інституту Сергій Куліш. Україна має компенсувати йому 30 тисяч євро моральної шкоди, 3,5 тисячі судових витрат і 17 євро матеріальних збитків за жорстоке поводження у міліції.
Це сталося ще в грудні 2004 року. Тоді працівники міліції у цивільному одязі затримали Сергія Куліша за підозрою у шахрайстві та хабарництві. Чоловік пояснював, що ні в чому не винен, але ніхто не слухав. Так звані правоохоронці почали бити затриманого — по голові та обличчю, а також ногами по нирках, при тому, що на його руках були наручники. У подальшому затягли в автомобіль і повезли до райвідділу. Вже в машині один із міліціонерів натягнув на голову Кулішу чохол із сидіння і сів зверху. Чоловік знепритомнів.
У райвідділі, коли затриманий прийшов до тями, з нього й далі знущалися, вибиваючи свідчення. Після п’яти годин жорстокого допиту його відпустили.
Наступного дня потерпілий зняв побої. У нього були зафіксовані тілесні ушкодження середньої тяжкості, а саме — численні забої голови і тіла. Зі скаргами пан Куліш звернувся до правоохоронців.
У відповідях на ці скарги чоловікові в міліції говорили, що він сам падав на землю і вдарявся головою об асфальт. Тоді Сергій Куліш звернувся до прокуратури, однак і там справу затягували. Врешті, винуватців так і не покарали. Коли пан Куліш пройшов усі судові інстанції в Україні й не домігся справедливості, він звернувся до Європейського суду з прав людини».http://www.volfoto.inf.ua/pagesi/istomist/statti/2012rik/dm120628/t120701/zamuky.htm
«Україна зіткнулася із жорстоким поводженням» (Інтернет-видання «Комерсант-Україна»)
«Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити рекордну компенсацію у розмірі 154 тис. євро жителеві Івано-Франківської області Богдану Савіцькому.
У серпні 1998 року Богдан Савіцький, за його словами, був побитий нарядом патрульно-постової служби Городенківського райвідділу міліції Івано-Франківської області. «Після роботи зайшов з друзями в бар, а потім виявив, що в мене пропав велосипед, – згадує пан Савіцький. – Поблизу опинилася автозаправна станція. Я пішов туди, і у мене виник конфлікт з оператором АЗС, який не дозволив мені подзвонити додому по службовому телефону, а замість цього викликав міліцію». Прибулі на місце міліціонери, як стверджує пан Савіцький, побили його — лікарі діагностували у нього переломи двох хребців. Потерпілий написав заяву в прокуратуру, проте в порушенні кримінальної справи щодо співробітників міліції йому було відмовлено. Численні звернення до Генпрокуратури так само ні до чого не привели. Тоді, за порадою правозахисника, він звернувся до ЕСПЛ.
“Співробітники міліції, винні в побитті Богдана Савіцького, до цих пір не покарані, і виправити це вже неможливо: пройшов десятирічний термін давності для порушення кримінальної справи, – повідомив правозахисник Роман Котик». http://www.kommersant.ua/doc-rss/1988733
У контексті створення Україною у 2012 році законодавчих механізмів із запобігання насильству в органах внутрішніх справ доцільно відмітити два позитивних зрушення: по-перше, активну роботу Уповноваженого Верховної ради України з прав людини щодо запровадження функціонування в країні національного превентивного механізму, по-друге, введення в дію нового Кримінального процесуального кодексу України.
4 листопада набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», положеннями якого не тільки покладено функції національного превентивного механізму на Уповноваженого з прав людини, а й передбачене залучення представників громадських організацій, експертів, учених та фахівців до регулярних відвідувань місць несвободи, в тому числі й тих, що перебувають у підпорядкуванні МВС. Саме участь громадськості у проведенні подібних візитів, які здійснюються без обмеження їх кількості та попереднього повідомлення про час і мету відвідування, а також можливість вільного спілкування із затриманими щодо умов їх тримання та поводження з ними в місцях несвободи мають стати одними із засобів контролю суспільства за дотриманням державою принципів Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.
Зменшенню масштабів застосування до громадян катувань у міліції має сприяти і новий Кримінальний процесуальний кодекс України, окремі положення якого, на думку експертів, роблять нераціональним «вибиття явки з повинною» міліціонерами.
Наскільки виправданими будуть сподівання суспільства щодо покращення загального стану із дотриманням прав громадян в органах внутрішніх справ після запровадження цих нових і, без сумніву, більш прогресивних норм до законодавства, покаже час, проте очікувати на швидкі серйозні й кардинальні зміни в ситуації, вірогідно, не варто.
Слід розуміти, що національний превентивний механізм передусім є інструментом зменшення рівня протиправного насильства саме в місцях несвободи, в свою чергу громадяни потерпають від жорстокості правоохоронців не тільки в ізоляторах тимчасового тримання чи кімнатах для затриманих та доставлених. Діапазон форм міліцейського насильства надзвичайно широкий – неправомірне застосування сили співробітниками спецпідрозділів під час акцій протесту, побиття громадян працівниками патрульної служби чи ДАІ безпосередньо на вулиці, знущання над доставленими до пунктів дільничних інспекторів міліції. Подібне різноманіття, в силу багатьох причин, не може бути охоплене засобами національного превентивного механізму з недопущення катувань.
З тих же мотивів є очевидним перебільшенням і неодноразово озвучена у засобах масової інформації теза про те, що завдяки новому Кримінальному процесуальному кодексу українське суспільство отримало ефективний інструмент права, що унеможливлює існування протиправного насильства в органах внутрішніх справ. Крім того, буде помилкою вважати, що із запровадженням норм Кодексу, співробітники міліції повністю втрачають мотивацію до застосування насильства. Можливо, це зменшить сегмент чинення насильницьких дій з метою «вибивання» зізнання у скоєнні кримінальних правопорушень, проте тортури і знущання використовуються правоохоронцями не тільки для отримання «явки з повинною», а й з метою примусити підозрюваного до видачі речових доказів чи заборонених до обігу предметів, надати інформацію щодо свого оточення, взяти участь у процедурах кримінального провадження у якості «свого» понятого тощо. До того ж побиття використовується міліціонерами не тільки у службових цілях для розкриття злочину чи припинення правопорушення – все частіше насильство застосовується правоохоронцями виключно з метою власного збагачення, коли за допомогою катувань людину спочатку примушують зізнатися у вчиненні правопорушення, після чого пропонують «відкупитися від тюрми», обіцяючи за грошову винагороду не притягувати до відповідальності.
Висновки
На даний час немає підстав говорити навіть про незначні успіхи Міністерства внутрішніх справ у вирішенні проблеми незаконного насильства, тортур та жорстокого поводження з громадянами в українській міліції. У 2012 році головні зусилля правоохоронних органів були зосереджені на виконанні завдань щодо боротьби із злочинністю та забезпеченні громадського порядку під час проведення в країні ЄВРО-2012 та парламентських виборів. Питання дотримання прав і свобод людини при виконанні цих завдань МВС уже традиційно відсунуло на периферію своїх пріоритетів.
Вищі посадові особи міліції, які і раніше, продовжують замовчувати проблему й заперечують очевидну для суспільства поширеність насильства та жорстокості у правоохоронних органах.
В існуванні міліцейського свавілля в Україні винувате не тільки МВС – правоохоронці порушують закон тільки тоді, коли їм дозволяють це робити. Саме пасивність прокуратури та байдужість судової системи встановила ту межу міліцейської жорстокості, яку українське суспільство має у теперішній час. Доки одні будуть закривати очі на права людини задля показників у службовій діяльності, другі ухилятися від належного розслідування випадків порушень прав громадян, а треті судити на користь перших і других – у міліції існуватимуть катування й побиття.
Будь-які, навіть найпрогресивніші, зміни в законодавстві не призведуть до кардинального покращення ситуації – такі зміни мають супроводжуватися змінами у свідомості правоохоронців. Державі потрібно кардинально змінити стратегію щодо забезпечення дотримання законності в діяльності правоохоронних органів, які апріорі не здатні самостійно вирішити головне завдання – гарантувати невідворотність покарання кожного правоохоронця, який вдався до незаконного насильства щодо цивільної особи.Кожен громадянин, у тому числі і той, який вступив у конфлікт із законом, кожен співробітник міліції і кожен його керівник має знати – факт вчинення такого насильства обов’язково об’єктивно розслідують, порушені права людини відновлять, а винного встановлять і покарають.
Оптимальна система контролю за законністю діяльності правоохоронних органів має бути побудована не за принципом пріоритетного врахування інтересів міліції, а діяти, в першу чергу, на користь цивільного суспільства, що без участі цього самого суспільства неможливо. Саме цивільний контроль може привчити міліцію діяти виключно у правовому полі, а отже, гарантувати кожному громадянинові його право не постраждати від міліцейського кулака. Проте, закріплений у законодавстві принцип підконтрольності органів влади громадянському суспільству в реальному житті на міліцію не поширюється і намірам громадськості домогтися його практичного запровадження чиниться жорсткий опір на всіх рівнях правоохоронної системи. Керівництво Міністерства внутрішніх справ, періодично погоджуючись на певні поступки, завжди прагне поставити подібні процеси під свій контроль та залишити за собою право впливати на дії громадськості й обмежувати її ініціативи. Досвід України свідчить: будь-яке проведення змін усередині системі МВС – зростання кількості внутрішньовідомчих органів контролю, зміна їх підпорядкування, збільшення персоналу чи розширення повноважень, до суттєвих позитивних змін не призведе.
Таким чином, у теперішній час влада України може довести серйозність своїх намірів реформувати міліцію лише в один спосіб – подолати опір міліцейського відомства та запустити механізм повноправної участі суспільства в системі контролю за діяльністю правоохоронної системи, в тому числі створити незалежний орган, який, не відволікаючись і не розмінюючись на виконання інших завдань, забезпечить об’єктивні розслідування фактів порушення прав громадян у міліції, керуючись у своїй діяльності нормами й принципами міжнародного права та будуючи свою роботу на засадах тісної взаємодії з неурядовими організаціями правозахисного спрямування.
Володимир Батчаєв, Асоціація УМДПЛ
Збірник «Права людини в діяльності української міліції – 2012 рік» дивіться тут
Святошинське РУ ГУМВС України в м. Києві, Голосіївське РУ ГУМВС України в м. Києві та Оболонське РУ ГУМВС України в м. Києві 20 лютого 2013 року стали об’єктами моніторингу з боку Андрія Діденко (ХПГ) та Євгена Крапивіна (Асоціація УМДПЛ). У цій статті Андрій розповість вам трохи про працівників Святошинського РУ і їхньої реакції на моніторинг.
Із виступу на зустрічі з експертами Ради Європи 19 лютого 2013 року в рамках проекту «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні» голови парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Андрія Кожем’якіна.
До вашої уваги дві історії з міжнародної кампанії моніторингу поліції, яка проходила в Україні з 13 по 24 лютого, підготовані Олексієм Смірновим (ВМГО «Фундація Регіональних Ініціатив», Copwatch Ukraine).
Продовжуємо серію публікацій, присвячену міжнародному моніторингу діяльності поліції від 
Пропонуємо вашій увазі невеликий звіт по результатам моніторингу діяльності чергових частин міліції в рамках міжнародної кампанії моніторингу поліції, яку наразі 
Ми часто порівнюємо українську міліцією з поліцією в інших країнах. Нерідко нам здається, що там стражі закону не так брутально затримують учасників акцій протесту, більш ввічливо спілкуються з людьми, поважають закон і неухильно дотримуються його вимог. А чи можна дійсно компетентно й об’єктивно порівняти роботу українських міліціонерів та їх закордонних колег?
